РИА Новости Украина — Радиостанция Голос Столицы
В Украине в понедельник, 22 января, отмечают День Соборности — именно в этот день в 1919 году был провозглашен Акт воссоединения УНР и ЗУНР в единое государство.
Какое историческое значение имеет эта дата, рассказал политический аналитик, народный депутат предыдущих созывов Тарас Чорновил в эфире радиостанции Голос Столицы.
(текст публикуется на языке оригинала)
Давайте повернемось до історії – до проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республікив єдину державу. Які події передували цьому?
— Річ в тому, що саме 22 січня — це тільки день проголошення в Києві. Тому що попередні переговори велися набагато раніше. Потреба, ініціатива йшла з ЗУНР, зі Львова, де йшла дуже жорстка війна. На той момент Львів атакували, і вже він був втрачений, і польські війська, польська самооборона, і дуже добре вишколена у Франції спеціальна європейська, польско-французька армія Галєра, яка була прекрасно озброєна, піша проти молодих хлопців-добровольців з навколольвіських сіл і їх буквально змітала. І в цей момент дуже розраховувала ЗУНР на підтримку з Києва. На превеликий жаль, на той момент що Винниченко, що Грушевський, що багато інших лідерів УНР були досить далекі від розуміння багатьох проблем, в тому числі і того, що треба якісь об'єднавчі речі робити. Вони були соціалістами всі за своєю ідеологією, всі вони були або соціалістами, або соціал-демократами. Вони вірили в якийсь там інтернаціоналізм загальний, і що Росія спам'ятається і перестане знищувати, вбивати українців. Все це, на жаль, було.
І пацифізм був, коли спочатку розпустили найбільшу в Європі фактично армію — українців в армії на тих фронтах було більше мільйона на початок проголошення УНР, їх розпустили, тому що всі ж народи — браття, навіщо? І навіть в IV Універсалі, ми зараз про нього мусимо дещо вернутися, бо це, мені здається, сьогодні воно актуальніше навіть, ніж День злуки. В IV Універсалі, коли він писався, однією з фраз було, це в той момент, коли до Києва вже підступали Муравйовські орди, було написано, що ми маємо повністю ліквідувати, розпустити будь-яку армію. Тому розуміння Києва і Львова трошки відрізнялися. Львів був уже в стадії перманентної війни і дуже далекий від лівацьких ідеологій. Тобто у Львові рішення було прийнято давно. І коли стало зрозуміло, що ЗУНР вже повністю майже втрачається, було прийнято рішення. Не в самому вже Києві, під Фастовом в вагончику було підписано рішення і з боку УНР саме 22 січня воно було проголошене.
Ніякої зацікавленості з боку УНР не було в тому?
— Ви знаєте, не було до кінця розуміння. Серед широких народних мас це викликало колосальне піднесення, і сам момент, коли Софійському майдані це було проголошене, люди просто раділи до неймовірності. Тому що історичний символізм був колосальний. А для лідерів це було досить чужим. Плюс саме населення якось сприймало до моменту цього оголошення злуки ЗУНР як щось неймовірно далеке. Я навіть пригадую ще зі своєї юності, коли старші люди про все те, що знаходиться по другий бік Збруча, тобто те, що не було колишньою ЗУНР, не було Галичиною, називали Велика Україна. Оце була стандартне висловлювання в Галичині — Велика Україна. Ми тут Галичина, ми тут собі десь тут на відшибі, а то — Велика Україна. Тобто прагнення було завжди. З того боку воно десь загубилося трохи, можливо, різний вплив різних окупантів. Все-таки польські окупанти були жорстокі, вони нищили, вони землю відбирали, визискували, але вони не лізли в душу. От окупація Російської Імперії потім більшовицької Росії була в чомусь страшніша, вона лізла в душу. Вона пробувала витравити якісь моменти єдності в людських душах. І, може, в цьому була причина.
В будь-якому випадку саме об'єднання якогось державного, військово-стратегічного значення по суті не має. Тому що через кілька днів буквально ЗУНР впала остаточно під ударами, УНР ніякої військової допомоги взагалі не надала, зберегти це не вдалося. Через якийсь час впала остаточно УНР. І в кінцевому рахунку вся територія об'єднаної української держави змістилася до невеличкої частини біля Кам'янець-Подільського, де на той період потім вже перебував уряд, до того моменту, коли вони були інтерновані на територію Польщі. Тому насправді, мабуть, значення має не сам факт події, до нього є дуже багато питань, скільки символізм.
Уявіть собі, після Київської Русі, навіть ще ранньої Київської Русі, бо вже після того, коли вже почалися монгольські набіги, тощо, вже Галицько-Волинське князівство було окремо, київські володіння — окремо, Чернігівські — окремо. Там вже почався сильний розділ. Особливо, коли Київ був знищений монголами, то навіть руїни Києва входили на крайньому сході до Галицько-Волинського князівства, зі столицею на той момент в маленькому на сьогодні глухому селі під Львовом — Звенигороді. От навіть такі речі були. Але в того періоду десь, від часів руїни, ми були розділені. Велика Литовська держава, в яку ввійшла вся решта України, до речі, про це багато забувають, але християнство у Вільнюсі прийняли з Києва. Із Києва принесли християнство. А мова державна в Великому Литовському князівстві була наша староукраїнська. І прийняли вони спочатку не Магдебурзьке право і не інші документи, а прийняли саме кодекси, які були засновані ще на князівському праві з Києва. Тобто насправді столиця династійно була у Вільнюсі, але управління і вся знать, і вся ідеологія йшла звідси, ішла з українських земель. Але ця територія не охоплювала тої частини, яка зараз сприймається як Галичина. Вона на той момент вже була окупована спочатку угорцями, потім — поляками. І от ми можемо говорити, що майже 1000 років, 800 принаймні років ці землі були абсолютно розділені.
І серйозних спроб їх об'єднати не було?
— Серйозних спроб якихось об'єднати не було. Були спроби окупувати якісь ширші території, іноді поляки доходили до Києва, іноді російські війська входили у Львів, як в Першу Світову Війну. Але давайте згадаємо, що російські війська, увійшовши в Львів, спробували там знищити все українське, а польські війська, приходячи на решту територій великої України, як правило, там теж пробували витравити все українське. Тому насправді це не було об'єднання, це була спроба загарбати, тільки погіршити.
Тому насправді символізм просто колосальний самої події. Але от зараз, коли ми виходимо на сьогоднішній день, чому я так заїкнувся, що сьогодні, можливо, більше значення має та друга подія, яка відбулася цього числа — IV Універсал. Тому що насправді, можливо, завдяки Революції Гідності з’явилось оце повторювання, як мантра — ми єдині. Країна у нас одна. Воно виявилося вже не потрібним. Раптом перед фактом ми були поставлені, що Україна дійсно єдина. Способу утримати відірваними від України якісь інші території просто вже не існує. Тобто насправді я дуже скептично ставився до цієї плажки, яка з 2014 року довгий час це була на телевізорах скрізь "Єдина країна, единая страна", але насправді воно в той момент і свою роль зіграло, і воно вже стало фактом. Тобто насправді сьогодні злуку ми можемо констатувати як факт, відзначати. Але, мабуть, все-таки основне, те, що набагато крихкіше — це та друга подія, яка відбулася рік раніше. І вона сьогодні має особливе значення, тому що сьогодні 99 років возз'єднання УНР і ЗУНР, першого проголошення новітньої української держави. IV Універсал — це вже не автономія, це вже не автономізм, це незалежна українська держава.
Ранее Тарас Чорновил заявлял, что независимость украинцы оценили только пролив кровь.
В свою очередь директор Центра исследований международных отношений Николай Капитоненко высказал мнение, что годы независимости отдалили Украину от поставленных целей.
