Сергій Арбузов, колишній виконувач обов'язків Прем'єр-міністра України
Питання постачання газу є, наразі, одним із найважливіших на порядку денному нового уряду. Давня проблема енергозалежності України загострилася з новою силою після того, як "Газпром" з квітня вирішив скасувати всі пільги. В результаті цього вартість російського газу мала збільшитися із 268,5 дол. до 485 дол. за тисячу кубометрів. Ця ціна відповідає умовам контракту 2009 року, проте, є не підйомною для країни.
Нова влада, чимало представників якої доклали рук до чинного газового договору, зараз звинувачує Росію у недружніх кроках. Але, насправді, доречніше було б говорити про те, що Україна пожинає плоди власних рішень, та, більшою мірою, зволікання з їх ухваленням.
Відсутність серйозних інфраструктурних реформ та відмова від напрацювань минулого уряду призвела до того, що Україна потрапила у залежність від поставок енергоносія, який, за нормальних умов, їй не був би потрібен взагалі.
За показником енергоємності ВВП України в кілька разів перевищує показники розвинутих країн Західної та Схїдної Європи. Так, у 2010 році, енергоємність ВВП України становила 0,55 тонн умовного палива на 1 тис дол ВВП, тоді як у Німеччині — 0,1, в Польщі — 0,2, в Росії — 0,46. Щороку країна споживає понад 40 млрд. кубометрів газу, з яких більш як 20 припадає на імпортний. При цьому, за даними експертів, йдеться здебільшого про марну трату ресурсів, тому що лише теплові втрати енергії оцінюються в 65%, що в рази перевищує середні показники розвинених країн.
Підвищення енергоефективності економіки автоматично вирішило б проблему газової залежності. Проте усі спроби попередніх урядів займатися цим питанням наштовхувалися на лобіювання нинішньої енергозатратної моделі української економіки з боку впливових у країнi представникiв українського бiзнесу, котрi не зацiкавленi вкладати кошти в модернiзацiю промислових об’єктiв, які вони отримали за безцінь внаслідок приватизації.
Тож, наразі, про підвищення енергоефективності можна говорити лише суто теоретично. Реконструкція промисловості та комунального господарства потребуватиме багато коштів та часу. За умов економічної та політичної кризи в України немає ані того, ані іншого. А без прийнятного за ціною газу мова може йти лише про збитки, які нестимуть підприємства та цілі галузі.
Кожному своє
Природний газ є сировиною та джерелом енергії для великої частини промисловості країни. Чотири галузі – металургія, АПК, машинобудування й хімічна промисловість різною мірою залежать від об’ємів та ціни блакитного палива. Для деяких з них підвищення ціни до 485 доларів за тисячу кубометрів означатиме повернення у ті надскладні умови, в яких вони перебували останні кілька років до того, як попередній уряд не почав запроваджувати енергозберігаючі програми. Водночас для деяких галузей, в разі підвищення ціни на газ, йтиметься не про зниження конкурентоздатності, а про повну зупинку виробництва. Очевидно, що за таких умов, коли зростання економіки гальмуватиметься низькою конкурентоздатністю промисловості, говорити не лише про ріст ВВП, але й навіть про повернення до рівня 2013 року, не доводиться.
Одним із найбільших споживачів газу у номінальному значенні є металургія, яка на 80% орієнтована на експорт. Підприємства галузі зараз сукупно споживають близько 4 млрд куб. м газу на рік, проте частка природного газу у собівартості продукції складає там близько 10%. Це багато в чому заслуга попереднього уряду, який разом з власниками підприємств активно працював над заміною дорогого газу на більш дешеві альтернативні джерела палива.
Вже зараз природний газ практично повністю виведений з доменного виробництва на підприємствах, які використовують технологію пиловугільного вдування. Інші підприємства знизили витрати природного газу до технологічного мінімуму. Наступним кроком може бути хіба що переведення комбінатів на електросталеплавильні технології, але запровадити їх неможливо без значних інвестицій, які за таких умов навряд чи будуть виправдані. Адже за підрахунками аналітиків, відмова від газу дозволить металургійним підприємствам знизити собівартість власної продукції лише на 3-5%.
В той же час, є галузі, в яких ситуація є вкрай напруженою й потребує негайного державного втручання. Насамперед йдеться про хімічну промисловість, де частка газу в собівартості, наприклад, мінеральних добрив, становить до 80%.
У 2011 році Союз хіміків України оцінював потреби галузі, за умови повного завантаження потужностей, приблизно в 8,3 млрд. куб. м на рік, однак в останні роки український хімпром ніколи не вибирав цього об’єму. Торік майже всі провідні підприємства галузі зупинялися на кілька тижнів через дорожнечу природного газу на тлі низьких цін на кінцеву продукцію.
Цього року вони можуть не запрацювати взагалі, адже, за даними експертів, при ціні на газ в $480-500 за тис. куб. м виробляти мінеральні добрива в Україні безглуздо.
Вже зараз критична ситуація склалася на чотирьох найбільших хімічних підприємствах України: ПрАТ "Сєвєродонецьке об'єднання Азот", "Стирол", черкаський "Азот" і "Рівнеазот", які виробляють більш 2/3 усіх азотних добрив в Україні та фактично з весни не працюють.
При цьому проблема високої собівартості хімічної промисловості автоматично б’є і по іншим галузям. Перш за все АПК, де мінеральні добрива складають до 70% собівартості.
Частково проблему газової залежності міг би вирішити проект будівництва заводів з виробництва синтетичного газу з вугілля, на який попередній уряд залучив китайський кредит у розмірі 3,7 млрд. дол. Згідно його умов планувалося побудувати декілька заводів з газифікації вугілля в Донецькій, Луганській (кам'яне вугілля) та Кіровоградській (буре вугілля) областях. Ці заводи мали забезпечити економію до 4 млрд. кубометрів газу щорічно, а також гарантувати ринок збуту для українських шахт в 10 млн. тонн. Проте, наразі Міненерговугілля відмовилося від цього проекту, чомусь вважаючи його безперспективним.
Марні надії
Згідно ухваленої Кабміном у липні 2013 року Енергетичної стратегії України до 2030 року, передбачалося збільшення власного видобутку газу до 40–45 млрд. кубометрів на рік і вихід на забезпечення 90% власного споживання. Це мало, нарешті, вирішити питання залежності економіки від російського газу. Проте, вже зараз зрозуміло, що політична криза зруйнувала ці плани.
Велика надія покладалася на нетрадиційний газ, про який у найближчі роки доведеться забути. Це стосується і сланцевого газу, і вуглеводнів шельфів Чорного та Азовського морів.
Через політичну кризу проекти видобутку газу на Юзівської площі (охоплює Харківську, Донецьку і Луганську області) зморожені. Про це вже оголосила компанія Royal Dutch Shel.
Значна частина Юзівської площі, яку планувала розробляти Shell, знаходиться в районах Слов'янська і Краматорська, де фактично йде війна і де можна очікувати на продовження нестабільності. За таких умов єдиним потенційним джерелом сланцевого газу залишаються родовища на заході України, які розробляє компанія Chevron, стикаючись із значними проблемами у відносинах із місцевою владою, представленою партією "Свобода".
Також доведеться забути про вуглеводні шельфів Чорного та Азовського морів через втрату Криму. Це разом із виснаженням родовищ традиційного природного газу та збільшенням глибини видобутку вже скоро може призвести до прямо протилежного від очікуваного результату.
Найбільші державні газовидобувні підприємства України – "Укргазвидобування" і "Укрнафта" — завершили минулий рік з мінімальним спадом — менше 0,1%. І шансів на те, що вони збільшать обсяги видобутку в досяжному майбутньому, немає. Галузь практично не розвивається, потерпаючи від нестачі не те що інвестицій, а навіть обігових коштів, через що вже найближчими роками видобуток буде не зростати, а зменшуватися.
Саме з цього песимістичного, проте реалістичного сценарію, і має виходити новий уряд розробляючи нову енергетичну стратегію.
Реверс – не панацея
Нова влада, вочевидь, розуміє складність ситуації, у яку потрапила країна. Проте кроки, які вживає уряд, навряд чи здатні вирішити проблему кардинально. Ставка на диверсифікацію шляхом реверсних поставок газу є скоріш політичним аніж економічним рішенням.
Потенціал реверсу чималий — близько 15 млрд. кубометрів щороку, тобто більше половини потреби в імпортному газі. Проте він є і залишатиметься суто теоретичним. Адже перспективи таких поставок багато в чому залежатимуть від відносин "Газпрому" з європейськими партнерами та чинних договорів, а не від здатності України домовлятися.
Найбільш реальний шлях отримати достатній об’єм для покриття частини газового дефіциту – це реверс через Словаччину. Водночас окрім всіх інших, тут є і суто технічні проблеми.
Зокрема для отримання достатньої кількості газу необхідно будувати додатковий газопровід, що є досить вартісною справою. В іншому випадку може йтися хіба що про "віртуальний" реверс, який навряд чи буде схвально зустрінутий "Газпромом" та його європейськими партнерами.
Та головною проблемою реверсних поставок є те, що вони не вирішують ані завдання забезпечення енергетичної незалежності від Росії, ані кардинального зниження ціни на газ.
Насамперед тому, що реверсні поставки — це той самий російський газ, тільки з логістичним "плечем". Україна в умовах реверсу отримуватиме газ за цінами вищими за європейські.
Адже замість нормальної формули: "ціна на європейському ринку мінус ціна транспортування", ми отримаємо реверсну формулу: "ціна на європейському ринку плюс ціна транспортування".
Реверс не вирішує ще однієї проблеми України як транзитної держави. Без російського газу українська "труба" в її нинішньому вигляді втрачає сенс. За розрахунками попереднього уряду, без участі Росії не вдалося б повністю завантажити українську ГТС навіть при інтенсивному видобутку нетрадиційного газу. Зараз, коли про збільшення видобутку не йдеться, майбутнє ГТС є ще більш примарним.
За підрахунками українських урядовців та міжнародних експертів, загальний обсяг необхідних інвестицій для реалізації заходів з модернізації та реконструкції пріоритетних об'єктів ГТС становить близько 5 млрд. дол. Але конфлікт з Росію робить такі капіталовкладення безглуздими.
Нищівного удару по перспективам ГТС може завдати газогін Південний потік, який все ще має чималі шанси бути побудованим попри негативну реакцію з боку України та деяких країн ЄС. З моменту, коли запрацює Південний потік потужністю понад 60 млрд. кубометрів газу, Росія зможе взагалі відмовитися від послуг України як транзитера. Тобто "Газпром" експортуватиме весь газ через вже існуючий газогін Північний і новий Південний потоки (загалом — понад 110 млрд. кубометрів газу). Це саме той об’єм, який здатна транспортувати Україна.
При цьому не варто сподіватися, що Європа настільки кардинально збільшить закупівлю російського газу, що це дозволить завантажити й український газопровід. Багато в чому з причини багатолітніх україно-російських газових війн, країни ЄС докладають значних зусиль для диверсифікації поставок газу та зменшення його споживання. Енергетична карта Європи стрімко змінюється і змінюється не в інтересах нашої держави та не в інтересах Росії. Вже за кілька років українська ГТС може стати непотрібною, що означатиме її стрімкий занепад.
Нажаль, не є вирішенням проблеми і інший проект альтернативних поставок газу — через LNG термінал. Туреччина не дає і не дасть дозволу на прохід суден із зрідженим газом через протоку Босфор, оскільки не без підстав вважає це небезпечним для екології регіону. А всі інші варіанти потребуватимуть інвестицій у таких об’ємах, що роблять проект нерентабельним.
Невтішні висновки
У нинішній ситуації, коли емоції б'ють через край, дуже важко відокремити політику від економіки. Проте тверезий аналіз ситуації підказує, що цей крок Києвом має бути зроблений.
Незалежно від відносин Росії та України, українська економіка у найближчі роки не зможе обійтися без російського газу, адже альтернативи йому не існує в принципі. Насправді, в нового уряду зараз є лише два варіанти – домовлятися з Росією щодо закупівлі газу за прийнятною ціною або відмовлятися від значної частини промисловості. Все інше – лише фантазії, які мають мало спільного з реальною економікою.
Тим не менше, переконаний, що Україна та Росія приречені шукати взаємоприйнятне вирішення нинішнього конфлікту. І, так чи інакше, воно буде знайдене. Адже нормальні відносини в газовій сфері відповідають інтересам обох країн.
Думка автора може не збігатися з думкою редакції. Відповідальність за цитати, факти і цифри, наведені в тексті, несе автор.
Данную точку зрения на русском языке читайте здесь
